Статті (ПФ та СГД)

Постійне посилання зібрання

https://eir.nuos.edu.ua/handle/123456789/8033

Переглянути

Зараз показуємо 1 - 20 з 50

Філософія розвитку суспільства в умовах четвертої промислової революції
(Видавничий дім «Гельветика», 2023) Патлайчук О.В.
У статті розглядаються філософські засади розвитку суспільства у майбутньому. Визначаються основні фактори впливу на суспільний устрій під час четвертої промислової революції. У роботі розкриваються основні засади філософії розвитку суспільства, визначаються основні підходи до вивчення суспільства, порівнюються погляди на суспільство в античні часи та сучасні, розкриваються основні аспекти розвитку суспільства. Розглядається філософія розвитку суспільства як окремий напрямок науки, визначаються її предмет та об’єкт, характери зуються зв’язки з іншими дисциплінами та галузями соціальних наук. Розкривається взаємозв’язок між філософією розвитку суспільства та промисловими революціями. У статті аналізуються чотири промислові революції. Визначаються характерні риси кожної, вплив того чи іншого притаманного для неї процесу на економіку та промисловість світу, ознаки промислових революцій, вплив змін у промисловості на суспільство. З цього виводиться, що промисловість та суспільство є неодмінно пов’язаними між собою. При цьому визна чаються конкретні суспільні процеси під впливом промислових інновацій. Розглядаються підходи до четвертої промислової революції. Наводяться думки, що вважають, що вона ще не настала, а також аргументи тих дослідників, які впевнені у її настанні вже зараз. Визначаються риси та ознаки четвертої промислової революції, її основні відмінності від попередніх промислових революцій, перспективи розвитку технологій у даному етапі. Характе ризуються переваги та недоліки четвертої промислової революції. Визначаються основні суспільні зміни під впливом четвертої промислової революції. Характеризуються особливості підходу до праці та її характеристика, відбору кандидатів на посади, інтелектуальної та фізичної праці. Узагальнюються основні суспільні явища, які функціонують у період четвертої промисловості. Описується сутність соціального конфлікту, соціального розподілу, соціальної нерівності. Описується вплив на людину цифровізації.
Тренінг як засіб розвитку професійного мислення майбутніх фахівців
(Дрогобицький державний педагогічний університет імені Івана Франка, 2022) Патлайчук О.В.; Вишківська В.Б; Кондратенко Л.І.
У статті наголошується на доцільності формування у майбутніх фахівців досвіду розв’язання різнопланових педагогічних проблем, завдань та аналізу педагогічних ситуацій у процесі участі у тренінгах як перспективних засобах розвитку професійного педагогічного мислення. Доведено, що участь у тренінгових програмах сприяє формування актуальної для сьогодення суб’єктної позиції майбутнього педагога, яка представлена як складна багаторівнева якість особистості, що характеризується високим рівнем актуалізованого суб’єктного досвіду, рефлексії, самопізнання, спрямованих на реалізацію творчого потенціалу особистості та її самореалізацію в умовах безперервної професійної освіти.
ЕТИКА ДОСЛІДЖЕННЯ В СФЕРІ НАУКОВИХ ІННОВАЦІЙ: ВИКЛИКИ ТА МОЖЛИВОСТІ
(Засновник і видавець: Дрогобицький державний педагогічний університет імені Івана Франка, 2024) ПАТЛАЙЧУК Оксана; СТУПАК Ольга
Мета статті полягає в аналізі етичних аспектів наукових інновацій, висвітленні викликів, які вони ставлять перед дослідниками, та обговоренні можливостей вирішення цих етичних питань. Розглядаються етичні аспекти досліджень у галузі наукових інновацій, звертаючи увагу на важливі виклики та перспективи в цьому контексті. Виокремлюється необхідність етичного підходу у сучасних наукових дослідженнях, зокрема в контексті зростання технологічних можливостей. Актуальність теми етики дослідження у сфері наукових інновацій надзвичайно висока у сучасному світі, де технологічний прогрес стрімко розвивається. Зростання наукових відкриттів і впровадження інновацій породжують нові етичні виклики, пов’язані з приватністю, безпекою, а також соціальними та моральними аспектами. Розгляд цієї теми не лише сприятиме розумінню можливих ризиків, але і спрямує зусилля наукової спільноти на пошук етично обґрунтованих рішень для розвитку наукових інновацій. Методологічні засади. Стаття ґрунтується на аналізі актуальних наукових джерел, вивченні етичних принципів та прийомів, а також на огляді сучасних прикладів досліджень у галузі наукових інновацій. Застосовуються методи порівняльного аналізу та системно го підходу для вивчення етичних аспектів. Наукова новизна статті полягає в аналізі етичних аспектів наукових досліджень та інновацій, що стає все більш актуальним у сучасному світі, насиченому технологічними та науковими досягненнями. Крім того, акцентується увага на можливостях, які відкриваються завдяки етичному підходу до наукових досліджень та інновацій. Стаття вносить важливий внесок у розуміння етичних викликів у науці та інноваціях, пропонуючи оновлені підходи до їх вирішення в умовах стрімкого розвитку технологій. Новизна полягає в розгляді сучасних проблем та підходів до їх розв’язання. Висновки. У заключенні статті підсумовуються здобуті результати та формулюються рекомендації щодо подо лання етичних викликів у наукових дослідженнях. Визначається важливість етичних аспектів у контексті наукових інновацій та підкреслюється необхідність постійного вдосконалення етичних стандартів у науковій спільноті.
Технологізація процесу навчання у ЗВО як засіб фундаменталізації вищої освіти
(2023) Вишківська Ванда; Патлайчук Оксана; Кінаш Анастасія; Vyshkivska Vanda; Patlaichuk Oksana; Kіnash Аnastasiіa
У статті досліджуються питання технологізації процесу навчання як засобу фундаменталізації вищої освіти у контексті модернізації професійної підготовки майбутнього вчителя у закладі вищої освіти. Дослідження базується на розкритті сутності й змісту таких дефініцій, як “педагогічна технологія”, “технологізація”, “фундаменталізація освіти у ЗВО” та аналізу їх взаємозв’язків у контексті професійно-педагогічної підготовки. Обґрунтовано, що фундаменталізація освіти як провідний дидактичний принцип, шляхом поглиблення загальнонаукової та професійної підготовки, реалізації контекстної моделі навчання, зорієнтована на всебічний розвиток майбутніх фахівців як особистостей та як професіоналів.
Methodological Discourse of Polycultural Education as a Conceptual Pedagogical Idea
(2022) Vyshkivska Vanda; Kinash Anastasiia; Patlaichuk Oksana; Kravchenko Tamila
Між майбутнім і минулим: закономірність україно-російського цивілізаційного протистояння
(2020) Патлайчук О. В.; Ступак О. П.; Patlaichuk Oksana; Stupak Olga
З огляду на актуальність проблеми цивілізаційного вибору України за умови реалізації Росією на пострадянському просторі агресивної реінтеграційної стратегії в статті коротко окреслено алгоритми російського політичного режиму в історичному контексті. Показано, що протягом п’яти століть Росія проводила одну й ту саму політику, застосовуючи техніку дестабілізації, залякування та підкупу, розширюючи свою територію, залу чаючи ресурси, які у свою чергу будуть використані для нового розширення. Таким чином, проведення аналізу змісту сучасної геополітики РФ неможливо без урахування соціокультурного підґрунтя її творення і розвитку, реального процесу формування і утвердження політико-правових цінностей, зрештою, без розуміння історії як реальності, наповненої конкретними діями, ідеями, переконаннями. Розглянуто приклади міжчасових аналогій, зокрема конкретні політичні судові процеси сорокових років та справи українських політичних в’язнів – Катин ська справа 1940 року та «Кримська справа 26 лютого 2014 року». Доведено, що циклічна замкненість є однією із суттєвих особливостей способу буття Російської імперії, а кожна спроба модернізації обертається станом кризи і новою формою догматизму.
Засадничі принципи побудови навчального курсу історії української культури
(2019) Патлайчук О. В.; Макарчук О. М.; Patlaychuk Oksana; Makarchuk Oksana
В період становлення нової української школи, концептуально нового бачення освітнього процесу, ми намагаємося підходити до аналізу принципів періодизації і побудови курсу історії української культури як громадяни незалежної суверенної країни, дотримуючись нового погляду на вітчизняну історію. Цей погляд значно відмінний від концепцій як радянської, так і української народницької періодизації. Основою нашого підходу до цього важливого й архіскладного питання сучасності є об’єктивно-логічний, історико-філософський аналіз подій і явищ, що мали місце упродовж усієї історії української культури від її витоків і до сьогодення. Принциповим є бачення субстратом розгортання курсу саме української культури, оскільки загорнути світову культуру в українську неможливо, українську ж розглянути в обгортці світової цілком природно. Особлива увага приділялась можливості поглибленого й недогматизованого розуміння особливостей розвитку української етнічної культури, її проблем, аспектів, важливих ідей з огляду на різноманітність точок зору та підходів і нерівномірність актуалізації самої проблематики в науковій та підручній літературі. Досвід викладання та вивчення української культури виправдовує такий підхід, визначає його плідність і доцільність.
Сучасні освітні практики ЗВО: особливості використання інноваційних технологій навчання
(2023) Патлайчук О. В.; Канарова О. В.; Брюховецька І. В.
У статті розглядаються теоретико-методологічні засади сучасних освітніх технологій, викладаються особливості інноваційних технологій навчання. Впровадження інноваційних освітніх технологій в освітній процес вищої школи здатне якісно змінити звичні способи та методи викладання, закладаючи тим самим фундамент нового способу підготовки сучасного фахівця, який має необхідний набір компетенцій. У статті звернено увагу на нові освітні практики, які формуються у зв'язку із віртуалізацією освітнього середовища та поширенням інноваційних освітніх технологій; визначено основні переваги відкритих освітніх мультимедіа систем. Зазначається про обумовлені віртуалізацією освітнього середовища вимоги до підготовки випускника університету, яка за нових умов все більше залежить від швидкості орієнтування в інформаційному просторі, ніж від рівня володіння професійними знаннями і уміннями. Конкретизовано особливості технології дистанційного навчання; специфіки змішаного навчання як навчальної методології, яка поєднує в собі традиційні методи викладання з інноваційними, які забезпечуються можливостями інформаційно-комунікаційних технологій. Проаналізовано методологічні характеристики інтерактивного навчання як специфічної організації освітнього процесу, що має проблемно-пошукову природу; уточнено основні форми, засоби, завдання інтерактивного навчання, а також логіку навчальної взаємодії при його організації. Доведено, що ідея інтерактивної педагогічної взаємодії становитиме концептуальну основу розвитку інноваційних освітніх технологій у ЗВО. Обгрунтовано доцільність використання у процесі професійної підготовки технології контекстного навчання і кейс-технології, заснованої на самостійному вивченні друкованих і мультимедійних навчально-методичних матеріалів. У цілому, актуалізовано значущість використання інноваційних технологій навчання, що дало можливість створити якісно нове освітнє середовище як основу для розвитку та модернізації системи освіти.
Розвиток професійної компетентності фахівця: аналіз термінологічного поля проблеми
(2023) Палій А.; Патлайчук О. В.; Ступак О.; Palii Alla; Patlaichuk Oksana; Stupak Olga
У статті розкривається методологічний підхід до формування професійної компетентності фахівця та визначено комплекс її базових складових. Виокремлено та проаналізовано сутність таких понять, як “професійні знання”, “професійні вміння”, “професійні навички”, що дозволило інтерпретувати їх як зміст і результат професійної підготовки, метою якої визначено гармонійний розвиток особистості працівника і формування його професійної компетентності та готовності до професійної діяльності. Доведено, що професійна компетентність не зводиться до набору знань, умінь, а визначає необхідність і ефективність їх застосування у реальній освітній практиці. Зʼясовано, що це поняття найчастіше розглядається не стільки з точки зору структури особистості професіонала, скільки з позицій оцінки якості професійної підготовки.
Філософія життя та смерті в духовному досвіді українського народу
(2022) Патлайчук О. В.; Хромова О. І.; Patlaichuk Oksana; Khromova Olga
У статті досліджуються особливості та прояви філософії життя та смерті в духовному досвіді українського народу. Зʼясовано, що духовне життя є однією з істотних властивостей людини. Установлено, що з-за дохристиянських часів українська духовна культура сприймала смерть як перехід до першооснови всього сущого, як доказ універсального зв’язку всього з усім матеріальним, духовним, емпіричним і трансцендентним. Визначено, що для українського національного характеру властиві з давніх-давен господарність, працьовитість, гостинність і доброзичливість у стосунках як із співгромадянами, так і із чужоземцями; обережність, сентиментальність, але водночас винахідливість і хоробрість, рішучість і незламність, героїзм і самопожертва, коли необхідно встати на захист свого світу. Зʼясовано, що філософія української національної думки значною мірою пов’язана з аналізом особливостей середовища проживання та культури українців як визначального чинника українського національного характеру. Зʼясовано, що Г. Сковорода вважав філософію самим життям. Мета життя може бути різною – хтось прагне кращого для свого тіла, а хтось – для душі. Посилаючись на вчення Г. Сковороди, зауважуємо, що український народ із покоління в покоління вирізнявся своїм духом до незламності, самобутності, прагне до вільного буття, адже коли маєш таку духо вну ідею, можна досягти «кращого для тіла», тобто кращого для життя у вільній незалежній державі. Виявлено, що український народ у сучасному суспільстві переживає складний період зміни свідомості, розуму та духу, який спостерігається на мікросоціальному рівні, у міжрелігійних стосунках, у суспільстві загалом, а також у сімейних колах, стосунках між родичами. Установлено, що філософія життя в духовному досві ді українського народу виявляється в самобутності, незламності, прагненні до вільного буття українського народу у вільній незалежній державі, водночас філософія смерті поглиблює таємницю існування і проливає нове світло на сенс існування.
Інформаційно-культурний простір закладу вищої освіти як сфера професійного становлення майбутніх фахівців
(2022) Вишківська В. Б.; Патлайчук О. В.; Мирошниченко В. М.; Козлов Є. Д.
У статті здійснено аналіз підходів до визначення сутності та змістового наповнення понять «освітнє середовище», «культурно-освітнє середовище», «культурно-освітній простір», «інформаційно-освітнє середовище», «інформаційно-культурний простір». Доведено, що усі зазначені поняття взаємодіють між собою та забезпечують особистісний рух студента у процесі навчання, набуття ним культурної цілісності. Культурно-освітній простір розуміється як особливим чином організоване соціокультурне та педагогічне середовище, що цілеспрямовано стимулює розвиток та саморозвиток кожного включеного до нього суб’єкта. Актуалізовано, що інформаційний простір як органічна складова культурно-освітнього простору може бути потрактований як сукупність об'єктів, що вступають в інформаційну взаємодію, а також технологій, які забезпечують цю взаємодію. Використання єдиного інформаційного простору забезпечує безперешкодну взаємодію між усіма учасниками інформаційного обміну. Інформаційний простір суспільства нерозривно пов'язаний із освітнім простором, що обумовило введення в науковий обіг поняття «інформаційно-освітній простір». Його складовою виступає «інформаційно-освітнє середовище», яке трактується як інте гральна педагогічна система, що об'єднує в собі необхідне методичне забезпечення та засоби управління навчальним процесом і забезпечує оволодіння суб'єктом навчання необхідним рівнем професійних компетенцій та особистісних характеристик. В сучасних умовах інформатизації особливої актуальності набуває педагогічний феномен «інформаційно-культурний простір», який виступає як відкрита педагогічна система, що має на меті організацію умов для гуманної цілеспрямованої взаємодії суб’єктів навчання з електронними інформаційноосвітніми ресурсами на користь їх особистісно-культурного розвитку, позитивної соціалізації та професійного становлення.
Сучасна система освіти: інноваційна траєкторія розвитку
(2022) Вишківська В. Б.; Патлайчук О. В.; Ступак О. П.; Vyshkivska V.; Patlaichuk O.; Stupak O.
У статті проаналізовано ключові тенденції переходу до особистісно-діяльнісної парадигми освіти, що дозволяє намітити перспективи пошуку концептуального вираження її положень в системі вищої освіти. Обгрунтовано, що на зміну "ідеологічній" має прийти власне педагогічна концепція мети освіти, а функціонально орієнтований зміст має перерости в освіту, орієнтовану на цілісну людину. Адекватно такому змісту буде розвиватися і процесуальна сто рона освітнього процесу, до якої увійдуть діалогічні технології, ситуації взаєморозвитку, вільна самоактуалізована діяльність суб'єктів педагогічної реальності. Проаналізовано основні стратегії актуалізації особистісного досвіду суб’єктів навчання. Актуалізовано думку про те, що "інноваційна діяльність" стосовно розвитку сучасної освіти може розглядатися як цілеспрямоване перетворення змісту навчання та організаційно-технологічних основ освітнього процесу, спрямоване на підвищення якості освітніх послуг, конкурентоспроможності освітніх установ та їх випускників, забезпечення всебічного особистісного та професійного розвитку студентів. Інновації в системі української освіти мають закономірний характер, їх зміст, форми та способи здійснення залежать як від глобальних проблем розвитку людства, так і від соціально-економічних, правових, політичних процесів реформування суспільства. Інформаційно-освітнє середовище визначено як відкриту педагогічну систему, яка постійно розвивається, є сформованою за допомогою зусиль учасників освітнього процесу на основі інформаційних освітніх ресурсів, сучасних інформаційно-телекомунікаційних засобів та педагогічних технологій, різноманітних майданчиків інтернет-спілкування (порталів, форумів, соціальних мереж різної спрямованості. Така система призначена для виконання соціального замовлення та формування творчої особистості, що має стійкий пізнавальний інтерес і спрямована на безперервність подальшого процесу освіти і самоосвіти.
Практико-орієнтований підхід як актуальний концепт професійної підготовки майбутніх фахівців
(2022) Вишківська В. Б; Патлайчук О. В.; Голікова О. М.
У статті досліджуються теоретичні аспекти практико орієнтованого навчання та здійснюється пошук шляхів застосу вання практико орієнтованого підходу як реалізаційного компонента забезпечення професіоналізації підготовки майбутніх фахівців. Цей підхід нині вважається одним із найефективніших, оскільки забезпечує цілісність і фундаменталізацію професійної педагогічної підготовки через поглиблення методологічної, теоретичної і практичної підготовки студентів, розширення профілю професійної підготовки; максимальне наближення студентів до умов майбутньої професійної діяльності. З’ясовано, що сутність практико орієнто ваного підходу полягає в організації освіт нього процесу шляхом максимального наближення змісту навчальних дисциплін до контексту майбутньої професії, що дає можливість проєктувати цілісний навчальний процес, а також допомагає створювати умови для цілеспрямованого формування конкурентоспроможності майбутніх фахівців. При цьому відмінність традиційного та практико-орієнтованого підходів полягає у зміні спрямованості змісту професійної підготовки на кінцевий продукт навчання, використанні активних методів досягнення поставлених цілей, організації продуктивного співробітництва. Обгрунтовано концептуальність положень системно-діяльнісного підходу, які дозволяють конструювати індивідуальні освітні траєкторії кожного студента, забезпечуючи трансформацію навчальної діяльності у професійну шляхом продуманої інтеграції теоретичної, практичної та методичної складових професійної підготовки. Актуалізовано значущість використання проєктної технології в системі професійної підготовки вчителів, спрямованої на формування комплексу професійних компетенцій вчителя, затребуваних в умовах інформаційного суспільства, та організацію передпрофесійного входження студента у професію.
Студентоцентроване навчання як фактор удосконалення системи професійної підготовки у закладах вищої освіти
(2022) Вишківська В. Б.; Кондратенко Л. І.; Патлайчук О. В.; Малінка О. О.; Vyshkivska V. B.; Kondratenko L. S.; Patlaichuk O. V; Malinka О. O.
У статті розкрито сутність «студентоцентрованого навчання» як нової парадигми організації освітнього процесу у вищій школі. Обґрунтовано, що впровадження студентоцентрованого навчання забезпечує автономність особистості студента, гнучкість освітньої траєкторії, систематичний моніторинг якості освітніх послуг, підвищує мотивацію студентів до навчання та саморефлексії, сприяє формуванню суб’єктної позиції студента і створює умови для гармонійного розвитку особистості. Доведено, що студентоцентроване навчання вимагає його персоналізації та цифровізації як необхідних факторів удосконалення системи підготовки фахівців у ЗВО. З’ясовано, що персоналізація передбачає такий спосіб проектування та реалізації освітнього процесу, у якому студент виступає суб’єктом навчальної діяльності, що визначає його здатність до аналізу та проектування своєї діяльності, самостійних дій в умовах невизначеності, прагнення до самовдосконалення (самопізнання, самоконтролю, самооцінки, саморегуляції та саморозвитку) і прагнення творчої самореалізації. За допомогою своєї активності особи стість когнітивно, теоретично або практично моделює, структурує простір своєї взаємодії зі світом, організує його, зберігаючи при цьому свою автономність. Обґрунтовується висновок, згідно з яким трансформація професійної підготовки, що відбувається в даний час, передбачає: вироблення нових концептуальних та організаційно-управлінських підходів до формування системи профе сійної підготовки фахівців; розроблення відповідних цифровій реальності форм та напрямів педагогічної освіти (інтеграція з глобальним інформаційним відкритим освітнім простором, вільний доступ до світових цифрових ресурсів, задоволення освітніх потреб студентів в цифрових продуктах), оновлення її змістового компоненту.
Гуманітарний контекст земельної реформи: ціна і цінність землі для хліборобської нації
(2021) Патлайчук О. В.; Ступак О. П.; Макарчук О. М.; Patlaichuk Oksana; Stupak Olga; Makarchuk Oksana
У статті проаналізовано масштабність і актуальність наслідків нищення духовних основ української нації – нації хліборобської в результаті більшовицького і нинішнього «реформаційного» розселяню вання. Руйнація цілісного усталеного життєвого світу селянства разом із знищенням пам’яті про історичне минуле спричиняла викривлення психології і моралі, руйнування станового хребта суспільства. Сучасні техногенні умови діяльності всіляко дистанціюють від землі, і сучасна людина все частіше опиняється в ситуації стороннього спостерігача, а не повноправного й відповідального господаря. Показано, що земельну реформу слід розглядати не тільки і не стільки в економічному, але й перш за все в гуманітарному контексті. Без ґрунтовної гуманітарної експертизи методології соціально-економічних трансформацій неможливо оцінити гуманітарні наслідки реформування земельних відносин для неперервності культурного розвитку, регенерації українського життєвого світу. Земельна реформа, розвиток сільського госпо дарства й відродження селянства мають осмислюватись як цілісний процес відтворення всього комплексу людських зв’язків з урахуванням природних основ життєдіяльності селянина, оскільки земельні відносини включають економічні, правові, політичні, культурні, моральні та релігійні відносини, заломлені через особливий тип діяльності по відтворенню живого за безпосередньої участі людини. Сприйняття хліборобства як «бізнесу», без вкоріненої любові до землі, без трепетного ставлення до всього живого не лише призводить до зниження рівня продовольчої безпеки та раціонального природокористування, але й створює прямі загрози життю та здоров’ю людей і довкілля. Відновлення особистої зацікавленості хлібороба у розвитку села, сільських громад, реабілітація престижності хліборобської праці разом із застосуванням сучасних аграрних технологій дали б змогу реорганізувати систему землеволодіння і стабілізувати (політично та економічно) українське суспільство, поставити його на міцні підвалини національних хліборобських традицій, створити сприятливі умови для національно-культурного розвитку.
Реформаційний процес в Україні: посттоталітарні антиреформаційні чинники та виклики
(2020) Патлайчук О. В.; Ступак О. П.; Макарчук О. М.
Осмислення стану і перспектив соціальних трансформацій потребує посиленої уваги до питання взаємодії політичних, економічних і культурно-ціннісних характеристик реформаційних процесів, окреслення факторів ефективних перетворень та антиреформаційних викликів і загроз. Досліджено низку соціокультурних, суб’єктивних чинників реформаційного процесу в Україні. Проаналізовано вплив рудиментів більшовицької ідеології на спосіб розуміння сучасними реформаторами суті і ролі реформ, історичну вкоріненість радянської практики «керівного всевладдя» та політичного інфантилізму. Показано, що соціальні перетворення в сучасній Україні зберігають тяглість із радянським періодом розвитку, попередні тоталітарні історичні смисли перетлумачують постмодерні, спотворюють соціальні практики, гальмуючи рух уперед, регресуючи соціум. З урахуванням відносності історичних аналогій простежено відповідність між проблемами реформування українського соціуму і тими проблемами, з якими зіткнулось афінське суспільство в епоху Солона. Наголошується, що успішними є реформи, які проводяться в річищі усвідомленого цивілізаційного проєкту суспільного розвитку, підтримуваного громадянами країни. Стримування, переривання реформ призведуть лише до посилення невизначеності, збереження посттоталітарної амбівалентності у свідомості, поглиблення суперечності між об’єктивно необхідною метою реформ і бюрократично-авторитарними засобами реалізації цих реформ. У підсумку визначено, що недореформованість, безсистемність, реформаційного процесу дестабілізують соціальні структури і соціальні відносини, загрожують підривом довіри до процесу реформ загалом, призводять до втоми та розчарування щодо реформ серед українців і світової спільноти, а в умовах гібридної війни загострюють і висувають на перший план проблему національної безпеки. Всебічне дослідження соціального розвитку сучасного українського суспільства в контексті історичного досвіду та концептуальних засад реформаційного процесу й управлінських технологій є пріоритетним завданням соціальної філософії і неодмінною умовою розбудови державної політики.
Політичні процеси в країнах ЄС у контексті регіоналізації міжнародних відносин
(2024) Матвієнко Людмила Володимиріна; Кравчук Ольга Юріївна; Matvienko Liudmyla Volodymyrivna; Kravghuk Olha Yuryivna
У статті розглянуто основні сучасні політичні процеси в Європейському Союзі, які характеризуються тенденціями до регіоналізації міжнародних відносин, які якісно змінили роль регіонів в нинішній політичній архітектурі ЄС і дозволили стверджувати про формування Європи регіонів. Досліджено алгоритм трьох основних варіантів процесу переходу від «Європи держав» до «Європи регіонів», розпочатого наприкінці 60-х pр. XX ст., який привів до виокремлення прикордонних і транскордонних регіонів, а з часом – і великих міжрегіональних об’єднань: радикальна інтерпретація у сенсі відмирання національної держави та формування Єдиної Європи двох рівнів – наднаціонального та регіонального; інтенсифікація міжрегіонального співробітництва та горизонтальна інтеграція через ігнорування старих кордонів усередині ЄС; трирівнева Європа, де кожний рівень наділений відповідними повноваженнями на основі принципу субсидіарності: ЄС–національна держава–регіони (вертикальна інтеграція). Встановлено, що третій варіант найадекватніше відображає ситуацію, що склалася, за якої регіони набувають дедалі більшого економічного та політичного значення, але національні держави ще потрібні для забезпечення інтересів своїх громадян і організацій через нерівномірність економічного розвитку. Констатовано, що максимально важливе використання реґіональних ресурсів повинно базуватися на врахуванні специфіки конкретного району: всі райони й повинні бути різними, щоб у кінцевому результаті з’явилися не просто певна кількість регіонів, а складні структури співробітництва, такий підхід відображає прагнення реґіонів ЄС до більшої автономії. Зроблено висновок про те, що сучасні політичні процеси в ЄС характеризуються тенденцією до регіоналізації міжнародних відносин, яка якісно змінила роль регіонів в нинішній політичній архітектурі ЄС, а реґіональна політика повинна сприяти вибору оптимального розподілу ресурсів окремого реґіону, підвищенню його конкурентоздатності, розробляючи конкретні, прив’язані до місця програми із залученням даних реґіональної експертизи.
Вживання фемінітивів у сучасному науковому політологічному дискурсі: психолінгвістичний вимір
(2023) Ворчакова, І. Є.; Vorchakova I. Ye.
Стаття присвячена актуальним проблемам сучасного психолінгвістичного дискурсу – використанням фемінітивів, тобто іменників жіночого роду, альтернативних аналогічним поняттям чоловічого роду. Дослідження відбувається на стику декількох наукових галузей, таких як лінгвістика, політологія, гендерологія та суспільствознавство. У роботі проаналізовано вибрані фемінні лексеми, які фіксуються в працях сучасних вчених-політологів. Мате- ріалом слугували лексичні одиниці, які були виокремлені з наукових доробок вітчизняних вчених. Фокус дослідницької уваги зосереджено на вивченні наукових праць українських вчених-політологів та науковців, які присвячують свої праці політичним дослідженням останніх чотирьох років. Вибір аналізу зазначених наукових матеріалів обумовлений декількома факторами: по-перше, ухваленням 22 травня 2019 року Кабінетом Міністрів нової редакції Українського правопису, який дозволяє утворювати та вживати фемінітиви в літературній мові, та затвердженням 18 серпня 2020 року Міністерством розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства України змін до національного Класифікатора професій; по-друге, наукова риторика фахівців у галузі політичних досліджень дає можливість показати зрілість наукового співтовариства та готовність українського суспільства до вживання гендерно чутливої мови в професійному житті; по-третє, моніторинг такого роду публікацій за останні чотири роки, після прийняття відповідних нормативних актів, показує наскільки вчені, які вивчають політичні аспекти професійної реалізації жінок, готові використовувати та представляти фемінітиви в своїх наукових працях. Доведено, що науковці і, в більшості своїй науковиці, досить «скупо» застосовують фемінітиви, але якщо і застосовують, то не суфіксальним способом творення, а з додаваненням до слова в чоловічому роді дефініції «жінка», наприклад, «жінка-лідер», «жінка-менеджер» тощо. У роботі здійснена спроба об’єктивувати зміст поняття «фемінітив» та здійснено оглядову аналітику використання фемінітивів у науковому дискурсі. Сформульвані тематичні групи, що вживаються в науковому мовленні політологів та визначено їхню кількісну динаміку. На основі здійсненого соціологічного експерименту встановлено психологічно сприйнятливу специфіку дослідження феномену «фемінітив». Основними методами наукової розвідки обрано метод аналізу і синтезу теоретичного та фактичного матеріалу та словотвірний аналіз текстів, де застосовуються фемінітиви. В якості експериментального дослідження проведено анкетування за допомогою методики семантичного диференціалу Ч. Осгуда.
Революційна традиція в Україні: М. Драгоманов та І. Франко
(Гілея, 2023) Бобіна О. В.; Шаповалова І. В.
Політична традиція складова частина політичної культури. Політична традиція фіксує політичний досвід, виступає як механізм політичної спадковості. В країнах із сталою політичною культурою політична традиція посідає своє достойне місце в дослідницькому полі. Особливе значення політичної традиції як прикладного феномену політики. Особливо яскраве прикладне, утилітарне значення політичної традиції виявляється в сучасній Росії 2.0. Три революції в Україні, соціально-політичні конфлікти в сучасній Україні примушують з’ясувати витоки соціальної, масової поведінки та теоретичних підходів в розумінні цих явищ. Українська історія і національна політична думка почала осмислення цих процесів з другої половини ХІХ ст., з праць М. Костомарова. Кожне суспільство має свою традицію поведінки в конфлікті. Українські інтелектуали кінця ХІХ ст. М. Драгоманов і І. Франко розмірковують про революцію. Вони визнають революцію, але бояться її наслідків для України. Їхня позиція має ряд підстав. І М. Драгоманов та І. Франко представники західної політичної культури і західної політичної традиції. Їхнє українсько-російське і українсько-австрійське коріння лише підкреслює цю особливість. Обидва гарно знають історію Світу і історію Європи. Знають інтелектуальну традицію: від історії до сучасності, знають та розуміють європейську соціальну філософію. М. Драгоманов та І. Франко приймають активну участь не просто в політичному життя, але й в політичній боротьбі. Українські інтелектуали свідомі критичного погляду на українські справи та не бояться визнавати проблеми українського руху в Російській і Австро-Угорській імперії. М. Драгоманов і І. Франко розуміють, що революції «прискорить» хід історії. Але бояться жорстокості революції саме на українському ґрунті. І таким чином формується замкнуте коло за яке бояться вийти блискучі мислителі. Тільки розвиток політичного руху, політичного конфлікту і зовнішня агресія розірвали це коло в грудні 1917 р. Та без сумніву аналіз революцій і соціальних конфліктів здійсненний представниками української політичної думки, дають нам право вважати чільними представниками української традиції інтелектуальної рефлексії феномену революції.
Логістика Північного Причорномор’я: історичний підхід
(Олді+, 2023) Бобіна О. В.

Переглянути

Нові надходження